Деякі особливості механізму припинення прав за посередництвом строків позовної давності

Функціонування такого важливого інституту цивільного права, як позовна давність, пов’язане із наявністю зовнішніх та внутрішніх меж її застосування. Якщо перші окреслюють сферу, що безпосередньо не пов’язана з предметом цивільно-правового регулювання, то останні, тобто внутрішні межі, стосуються відносин, які перебувають під регулюванням Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Це положення варто розуміти в широкому сенсі, оскільки особа може звернутися за захистом не тільки до суду, а й до інших органів тощо.

Під межами строку позовної давності варто розуміти певну сукупність цивільних та інших приватноправових відносин, можливість юрисдикційного захисту прав, за якими обмежена встановленими строками.

Досліджуючи поняття давності як категорії цивільного права, вказується, що в її основу покладено час, що зветься строком.

Сплив строку позовної давності як правоприпиняючий юридичний факт може мати місце не у всіх правових ситуаціях. Цивільний кодекс України містить перелік обставин, на які вимоги позовної давності не поширюються взагалі. Це означає, що закон встановлює неможливість припинення права особи на звернення до суду в разі спливу строку позовної давності. Треба зазначити, що вперше перелік таких вимог було законодавчо закріплено в Основах цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1961 року (стаття 17) та згодом відтворено у ЦК УРСР 1963 року. У ЦК УСРР 1923 року, як і в ЦК РРФСР 1922 року вимоги, на які позовна давність не поширювалася, не перелічувалися.